Закрыть
Про нас
Сайт «Кримський терен» - проект Українського культурного центру в Криму. Український культурний центр (УКЦ) був заснований 7 травня 2015 року. Ціллю його створення є збереження української мови й культури на півострові, долучення до історії, традицій, творчості українського народу. Працювати в цьому напрямку складно, але українська приказка вчить: «Як без дiла сидiти, можна обдубiти!»
Поддержать проект




В душі Україна жила…

Пам’яті Віри Роїк
Olenka
Оlenka P.
20.10.17
0
Вірші, які зараз ми публікуємо, повністю основані на біографії кримської вишивальниці Віри Роїк (1911–2010). «На мене нахлинув подих писати про вишивку, коли я в 2010 році познайомилася з Вірою Сергіївною, – розповіла "Кримському терену" Надія Риндич. – У мене є книга «Мелодії на полотні», де розказується про біографію вишивальниці. Так я її переклала в вірші».

Надія Риндич читає свої вірші на заході, присвяченому Вірі Роїк в бібліотеці ім. Франка в Сімферополі 4 жовтня ц.р. (Фото з газети “Кримська світлиця”).

Надія Степанівна Риндич народилася у 1956 р. в Удмуртії, де батьки жили по переселенню. Тата був з Хмельницької області, мати – з Рівненщини. У 1957 р. батьки переїхали в Крим, у Ніжньогірський район, с. Уварівка. Після школи вивчилася на швачку. Перші вірші публікувалися в районній газеті «Трудова слава». Українською мовою стала писати в 2000-х рр., коли з’явилась ідея написати гімн Ніжньогір’ю. Зараз у Надії Степанівни багато віршів, які стали піснями. Як батьки опинились в Удмуртії – невідомо, але прадід авторки був героєм Шіпки, розповідає вона. В родині вишивала мати. На ліжках завжди були «підузорнікі», вишиті візерунками, в наволочках – прошви, на стінах в рамках вишиті картини. Саме про захід, присвячений Вірі Роїк читайте тут: http://krym-teren.org/bereginya-ukra%D1%97nskogo-mistectva/.

В центрі, поряд з Надією Риндич, – Вадим Роїк, син вишивальниці. (Фото з газети “Кримська світлиця”.)

НАДІЯ РИНДИЧ

Відкриття музею

До музею вишиванок Роїк
Я спішу, немов лечу на крилах.
Стільки позитивного настрою,
Стільки невідомого відкрила….

Доторкнулась поглядом мистецтва,
Закохалась в творчість рукотворну.
Візерунки полонили серце,
Що створили рухи рук проворних.

Мов стрункою, натяглася нитка,
Рушила – і музика звучить.
Голочка в руках майстрині притка,
Їй за ніч вдалося відпочить.

Вишивають молоді дівчата,
Пісня українська на вустах
Тут, в музеї, творчості початок,
Тут новим зернятам проростать.

Щоб мети своєї досягти
Так, як досягала Віра Роїк.
Крізь життя, що ниточку тягти,
Щоб за творчу працю стать Героєм.

Спогади дитинства

Бабця Оксана вміла ткати,
І гарне полотно робити
Сідай, онучко, зараз мати
Покаже як мережку шити.

Перевела тканин чимало
(Були і сльози, та не раз!),
Мережка в труднощах дісталась,
І я всміхаюсь у цей час.

Бо згадую оті хвилини:
Ріднесеньку бабцю Оксану
Як в душі сказала: «Нині,
Ненавиджу я вишивання».

Та це були лише слова,
А років через три-чотири
Сказав татусь: «Та, що вмовлять
Не вийде з дівчинки майстриня».

В душі, мов щось, перевернулось:
Я знов за вишивку берусь.
За кроком – крок літа минули,
А старанно вчусь та вчусь.

Стрічки, серветки, рушничок,
о кольоровий фартушок
Костюм, що вишила – був кращий,
Це – доказ. Віра не ледаща!..

…З тих пір, крізь все моє життя
Прийшла, мов нитка, вишивання
Червона нитка, Дні – свята,
День без життя, мов покарання.

Я дарувала вишиванки
Знайомим, друзям залюбки.
На блузочках мережки-«панкі»
І чинно вишиті стібки.

Я батьківські слова згадала:
«Сама навчилась – подруг вчи!»
Мов заповіт! І я навчала,
А час мина…. У Всесвіт мчить.

Пройшли роки. Я маю досвід,
Мої роботи бачить світ,
А я ще в пошуках і досі,
Бо моє щастя в цій красі.

Подарунок

До ниточки – ниточка,
До стібка – стібок.
Ось вже вийшла квіточка,
Качечка, ставок.

Я свою серветочку
Чинно вишиваю,
Та на Восьме березня
Подарую мамі.

Весела гра

Мов ховається від нитки,
Скаче голка о канві.
Поскакала – вийшла квітка –
Це сподобалось мені.

Я навчилась вишивати
У бабусі – дяка їй!
Вишивати ніби грати:
«Голку, ниточка, лови!»

Рідна мова

Вона розмовляла на мові російській,
В душі Україна жила.
Де трави духмяні в намистах росистих,
Де радісний спів солов’я.

І жінка вкладала в свої візерунки
Все те, що натхненням далось.
Забули про спокій натруджені руки,
А серце раділо: «Вдалось!»

Вдалось передати гарний настрій нитками, –
Веселка на всі кольори.
Стібки, наче сходи квітучі – рядками,
У світі яскравім зорі….

Біля стели Віри Роїк

Гранітна стела рушникова
З орнаментом її робіт,
І тиша горісна навколо –
Майстриня вічним сном тут спить…

І голубки не заворкують
На кам’яному рушнику.
Вічну любов символізують,
Що трапилася їй на шляху.

Любов до рідної країни,
І до людей, і до життя…
Звання Героя України
Залишив час на майбуття.

«Запам’ятай ім’я Героя! –
Звертаюсь я до молодих. –
Чудова жінка Віра Роїк,
Вона жива в серцях живих».

Сила мистецтва

Дівчаток вчила вишивати,
Навчала творчості й життю.
Вона для них була, як мати,
Десь щось не так – вона вже тут!

Розмову поведе з далечінь,
За словом – слово, ллється річ.
І тане біль, мов ключ лелечий,
Минає сум, мов темна ніч.

І на душі, під час розмови,
Світліше. Затишно стає…
Чи то в майстрині чари є?..
Щоб лікувати вишиванням?!

То мабуть правда там і тут:
Якщо задумати бажання –
Ниткові квіти розцвітуть.
Спогад

На полотні майстрині, ніби в полі,
Цвітуть волошки – оченята сині,
А житнє поле – це майстрині доля,
І в’ється нитка, нібито стежина.

Переплелись нитки: червоні й чорні,
Неначе сльози, сміх, палка любов.
…Летять роки. Нестримані, мов коні,
А вишиванка в спогад кличе знов.

До сина (пісня)

Я, сину, вишивала Україну!
Її барвисту, неземну красу.
Я б рушниками вишила стежину,
Щоб ніжок ти не замочив в росу.

Я вишила з любов’ю вишиванки:
На день святковий та на будні дні,
Щоб зустрічати сонце раннім ранком
Ти в мене, сину, над усіх рідніш.

Я вишивала, сину, свою долю
І мріяла, щоб ти щасливий був.
Запам’ятай: пишаюсь я тобою –
Ти материнські руки не забув.

Хай дощ по склу вінка стібками скаче,
Чи сонця промінь вишиває день –
Мов візерунки вишиванок бачиш,
Це – Україна, це – життя моє…

Комментарии