Закрыть
Про нас
Сайт «Кримський терен» - проект Українського культурного центру в Криму. Український культурний центр (УКЦ) був заснований 7 травня 2015 року. Ціллю його створення є збереження української мови й культури на півострові, долучення до історії, традицій, творчості українського народу. Працювати в цьому напрямку складно, але українська приказка вчить: «Як без дiла сидiти, можна обдубiти!»
Поддержать проект




Творчість кримчан

Байки в прозі
Olenka
Оlenka P.
17.09.17
0
У своїх байках автор, Віктор Стус, продовжуючи традиції українських та російських сатириків, піддає гострій критиці всілякого роду корупціонерів, хапунців, рвачів, циніків, брехунів, підлабузників, – носіїв тих прикрих явищ, що й понині не перевелися в суспільстві. Саме сатира сприяє очищенню нашого життя – і в цьому її велике значення.

Стус Віктор Іванович – письменник, драматург, публіцист, журналіст, заслужений журналіст АР Крим, автор п’ятнадцяти книг, що побачили світ у період з 2011-го по 2017-й роки, а саме: трьох романів – “Помста атлантів. Стріла для мудреця”, “Арійський Спас”, “Зловити характерника”, одинадцяти повістей, трьох десятків оповідань, сімдесяти байок, п’яти драматичних творів. Більшість його творів на історичну тематику, значне місце в них відведено подіям, що відбувалися на теренах Криму.

        Троянда та Баран

Забрів якось Баран до квітника, побачив юну Троянду, що тільки-но розпускалася. І замекав у компліментах:
– О незрівнянна! О світ моїх очей! Ти яскравіша самого сонця! Ти богиня!
– Пожартувати закортіло? – зашарілася Троянда, прикриваючи очі пелюстками-віями.
– Та що ти! Я зачарований! Про таку, як ти, я все життя мріяв! Які ніжні у тебе щічки! А губоньки! Прямо слинки котяться. Так би й проковтнув тебе всю, мов цукерочку.
І раптом випалив:
-Ти  диво! Стань моєю! Прошу тебе! Молю тебе!
Троянда й зовсім розчервонілася, ще пишніше розправила пелюстки. Хоч біля неї й Баран. Проте приємно чути ласкаві слова.
-Не бійся мене, – жагуче мекав Баран, підступаючи все ближче. – І сховай, будь ласка, свої гострі колючки. Я хочу доторкнутися до тебе, відчути твою ніжність.
Троянда спочатку легенько відсахнулася, знітилася. Та все ж повільно вбрала кігтики.
-Не бійся мене, красуне моя ненаглядна, – улещував Баран. – Я нічого поганого тобі не заподію.
Саме в цю мить на доріжці показалася Вівця з ягнятами – дружина Барана. Здалеку напустилася на нього:
– Так ось де ти час проводиш – біля ніг цієї паняночки! Душу свою баранячу перед нею виливаєш?! Про дім та сім’ю забув!
– Та я що? Я нічого. Збирався квіточок скуштувати. Вони такі прекрасні, – виправдовувався Баран. І, забувши про все, що тільки-но обіцяв Троянді, широко відкрив над нею пащу:
– Йде до мене, моя крохотуленько! – і проковтнув довірливу Троянду.
Та навіть охнути не встигла.

Гонориста Авторучка

Авторучка з чорною пастою, переповнена натхненням, звернулася до свого давнього приятеля – списаного нанівець Олівця:
– Вгадай, що я сьогодні зробила? Нізащо не дізнаєшся!
– Куди вже мені, старому огризкові. Я ледве лінію можу провести.
– Та ні, ти все ж спробуй вгадати, – приставала Авторучка, виписуючи чорні кренделі на білому папері.
– Пожалій мою старість, голубонько. Колись і я, як ти нині, радів кожному написаному рядкові. Особливо, коли когось до живого діставав. Любив я познущатися над усіляким людом, – Олівець, здавалося, ожив і випростався, згадуючи минуле.
Авторучка наполягала на своєму:
– Ну, хоч трішечки поворуши мізками! Напруж уяву! Ох, який же ти неповороткий навіть у думках! Та годі тебе мучити. Слухай. Накатала я скаргу! На цілісінький лист! На одному диханні!
– На кого?
– На червоного Фломастера. Ти ж знаєш, він завжди красується, часто перекреслює те, що я пишу. Все помилки чужі вишукує. Терпіти його не можу!
– І що ж ти накалякала?
– Я його  так очорнила – рік не відмиється. Ха-ха! У всі інстанції, у всі газети скарги повідправляла. Нехай народ знає, який у нас насправді красень Фломастер. Мені що важливо: аби й мене врешті-решт запримітили та рахувалися зі мною. Відверто скажу, не пошкодувала я на нього чорної фарби! Кожну букову так виводила – сокирою не вирубаєш. Він мене ще не раз згадає та пожалкує, що червоні закорючки ставив на моєму чистописанні. Він тепер у моїх руках!
Авторучка так розходилася, що чорна паста почала розбризкуватися. Навіть Олівець злякався – як би й на нього не прилипла чорна крапля. Та на свою радість помітив, як чийсь масивний палець натиснув на кнопочку на самісінькому тім’ячкові Авторучки. Клац – і стрижень з чорною пастою зник у пластмасовім корпусі. А згори почувся владний голос:
-Ти ба, як розбазікалася! Забула, що лише інструмент в моїх руках. Ти повинна виконувати тільки те, що я накажу!

Два шпаки

Давненько не бачилися двійко друзів-шпаків. А зустрілися – як годиться, обнялися, привіталися. Слово за словом – та вже й хвалитися почали. Кожному не терпілося похизуватися своїми досягненнями.
– Оце навчився я, брате, співати по-солов’їному. Віриш, навіть солов’ї заслуховуються. Бувало вечірком як тьохну, як свисну!  Так усі пташки в окрузі аж мліють, а сльози з їхніх очей так і бризкають.
– Домігся й я дечого, — перебив його інший шпак. – Чув, як ластівки щебечуть? Правда, добре? Ото і я так. У конкурсі на кращу ластів’ячу пісню одне з перших місць зайняв. Уявляєш? А це, сам розумієш, не шутєноє дєло.
Скільки б іще шпаки один поперед одного самославилися – хтозна. Та тільки Жайвір, досвідчений співак, обірвав їхні баляси. Не втерпіла його тонка степова душа:
-І по-солов’їному ви співаєте, і по-ластів’ячому, і ще, може, по-якомусь. Та коли ж вашу, шпачину пісню, почує птаство?

Магніт і Компас

На  зборах в одній лабораторії, де начальствував Магніт, виступав Компас:
– Я завжди бачу кінцеву мету – Полюс. Ніхто ніколи не зіб’є мене о обраного шляху, котрому присвятив у своє життя і творчість. До цього закликаю і всіх присутніх!
– Ти забув про мене! – грізно підвівся з крісла Магніт і почав наближатися до Компаса. – Тут усі дороги визначаю я!
Компас на мить розгубився, стрілка забігала над циферблатом. Врешті він отямився:
-Звісно-звісно, шановний колего. Я тільки-но саме це й збирався  сказати. Моя дорога завжди збігається з вашою, – і, відсахнувшись від Полюса, повернувся до Магніту.

«Вільні» Газета та Телебачення

– Я пишу, що хочу, правдиво та об’єктивно, – хвасталася з трибуни Газета на зборах з нагоди Дня журналіста 6 червня.
– А я говорю та показую теж усе, що мені диктує сумління та мої чисельні слухачі-глядачі. І працюю лише з урахуванням їхніх уподобань, – пафосно розпиналося Телебачення.
– То, виявляється, ви працюєте на дядю, а мої інтереси для вас – ніщо? Тоді який сенс мені вас утримувати? – зірвався з місця Олігарх, власник Газети та Телебачення, який у свій час заробив чималі кошти на махінаціях. Він трохи закуняв під виступи промовців.  –  Хіба забули, що хто платить, той і музику замовляє? З сьогоднішнього дня я припиняю фінансування ваших контор! Нехай народ вам виділяє гроші. А я подивлюся, що з того вийде.
– Вельмишановний володарю, ви не зовсім правильно нас зрозуміли, – збентежено залепетало йому на вухо Телебачення. – Для нас ваше побажання і навіть примха – закон. Що велите – те й озвучимо.
А Газета передала Олігархові записку: «О, Господарю, ми були, є і будемо віддані вашій Величності. Просто на такому святі заведено говорити про демократію, свободу слова та інші нісенітниці, які полюбляє публіка».
Олігарх кілька разів уважно перечитав писульку, зім’яв її, підвівся, пильно оглянув присутніх і полегшено прорік:
-Вибачте, трохи погарячкував. Як справжній борець за нове життя я не шкодуватиму коштів на своїх вірних помічників – Газету та Телебачення. Хай живе вільна преса!
Всі в залі зааплодували.

Дорога зернина

Два півні греблися у смітнику і знайшли зернину.
– Моя! – гукнув один.
– Моя! – закукурікав інший.
Зійшлися в герці за зернину. Скубуть несамовито один другому гребені – до крові.
Тим часом хитра Сорока, що спостерігала з дерева, нишком зіскочила на землю і вхопила зернину. Півні зрозуміли, що їх ошукали. Розійтися б їм мирно та шукати наступну зернину. Та де там!
– Це через тебе! – захрипів один.
– Це через тебе! – зарепетував інший.
Вдарилися знову дзьобами, аж пір’я з них полетіло, як із роздертої подушки. Сорока ледь трималася від сміху на гілці: оце видовисько!
Аж раптом із кущів вискочила лисиця та й подавила обох півнів. За зернину…

Депутатські мандати

– Мені все можна. Що б я не витворив – нічого мені не буде, – хвалилися поміж собою депутатські мандати.
– Уявляєш, під час голосування я натискую кнопки за п’ятьох колег, хвастався один мандат. – Порушую закон і регламент? Так. У Європі за таке уже б віддали під суд. А в нас все сходить з рук. Ще й премії дають.
– Я навіть на засідання через раз ходжу, а мені все одно заробіток начисляють, – таємничо сповістив другий. – Недавно навіть медаль вручили за активну участь у розбудові держави.
– А мені щойно квартиру виділили. Тепер у мене одна в Запоріжжі, інша – тут, у Києві. От що значить бути народним обранцем, наближеним до… – радо сповістив третій, тикаючи вказівним пальцем угору.
– Я і вся моя сім’я отримали безкоштовні путівки до санаторію. Накупаємось у морі! – веселився четвертий.
І пішло-поїхало. Мандати один поперед одного сповіщали:
– Я безкоштовно їздив у закордонне відрядження…
– Я без оплати на вихідні літаю у бізнес-класі в Карпати …
– У мене безлімітний телефонний зв’язок – скільки хочеш, стільки й точи ляси. І за це ні копійки з моєї зарплати.
І так майже всі депутатські мандати один перед одним хизувалися. Тільки один не хвалився своїми пільгами.
– Хто він? – притишено загомоніли поміж собою депутати. – Ми його не знаємо.
– Та він мільярдер. Тільки числиться народним обранцем, за два роки вперше до парламенту завітав.
– Так це мені за нього доводиться працювати – карточку вставляти та кнопку натискати? – сказав перший мандат. – З нього варто окремо плату брати.
– Тримай кишеню ширше! – підколов другий. – Май на увазі, він – друг Сім’ї. Тільки заїкнешся – миттю з депутатів вилетиш.
– Мовчу, мовчу. Подалі від гріха. Я й безкоштовно набиватиму мозолі на тих триклятих кнопках, – прошепотів перший мандат і злякано затих.
 

Комментарии