Закрыть
Про нас
Сайт «Кримський терен» - проект Українського культурного центру в Криму. Український культурний центр (УКЦ) був заснований 7 травня 2015 року. Ціллю його створення є збереження української мови й культури на півострові, долучення до історії, традицій, творчості українського народу. Працювати в цьому напрямку складно, але українська приказка вчить: «Як без дiла сидiти, можна обдубiти!»
Поддержать проект




Скарби під ногами

Морально-історичне есе кримчанки
Любомира Островська
Любомира О.
24.09.17
0
Мабуть, всі чули таке прислів’я: «Що маємо – не бережемо, а втративши – плачемо». Зараз люди трохи підкорегували мудрість та дещо в ній змінили. Ми так й не навчились цінувати те, що мали колись, але останнім часом вже й не плачемо, втрачаючи.

Новий тренд

І за для того, щоб не було, як сказав один письменник, «образливо та боляче за безцільно прожити рокі», ми дуже добре навчилися вигадувати для себе виправдання. На кшталт: та не такий вже й великий той скарб, щоб напружуватися та берегти його, та ще й пишатися ним. Як би то Кам’янець-Подільський замок чи Києво-Печерська Лавра, тоді б я…

Нажаль, таке ставлення стосується не тільки пам’яток історії, а подекуди стає новим трендом і гаслом життя. Тож у процесі розміркування над цією темою в мене народилась невеличка байка, якою я зараз із вами поділюся.

Навіщо берегти своє, коли в світі краще є?!
Подивися у сусіда, в нього жито, от так жито!
Нащо нам своїм займатися,
Нащо в хаті прибиратися?
В нас же хата не така, у сусіда – он яка!
Занедбана хатина зруйнувалася…
Розгублена людина здивувалася,
Наче й хата була нічогенька,
Та не дуже вже й старенька…
Мораль проста: треба про свою хатину
Краще піклуватися,
Ніж на сусідню задивлятися.

Отож, враховуючи цю мораль, пропоную вам роздивитися що є у нашій хаті, звідки воно взялося та що ми з цім зробили.
Рекорд Чокурчі

Саме в нас, у Криму, вперше на території СРСР були знайдені скелети неандертальців та велика кількість наскельних малюнків, видовбаних в вапняках: півметрові зображення сонця із променями, мамонта та риби. Печерну стоянку неандертальців Чокурча (в перекладі із кримськотатарської – «яма») на березі Малого Салгиру у Сімферополі можна віднести до Книги якихось рекордів, бо дехто вважає (наприклад, Вікіпедія), що це найдавніше житло людини на території Європи. У 1947 р. Чокурчинська печера була визнана пам’ятником природи, який охороняється державою. Маємо чим пишатися, але чи пишаємось?

А почалася історія Чокурчи набагато раніше, тож зануримося…

Сучасні мешканці Криму навряд чи щось знають про часи, коли на цієї землі жили перші люди. А між тим, саме наш півострові фахівці з палеоліту, «зорі людства», вважають певною скарбницею давнини. Саме тут, більш ніж будь-де на території СРСР знайдено стародавніх стоянок і слідів перебування перших кримчан. Коли стародавні люди прийшли на півострів, достеменно не встановлено, але перші знаряддя праці первісних людей з Криму, які датовані точно, були зроблені приблизно 110-120 тис. рр. тому. Біля 30 стоянок давніх людей було знайдено у передгір’ях Криму – Сімферопольському, Бахчисарайському та Білогірському районах в місцях, де протікають річки. Деякі з них використовували цілий рік, інші сезонно, як свого роду весняно-літні дачі. Саме така тимчасова стоянка Чокурча, що знаходиться у Сімферополі, в мкрн Лугове.

Зі слів Віктора Чабая, доктора історичних наук, колишнього голови Кримської філії Інституту археології НАН України, а з цього року – його директора, грот Чокурча – одна з найдавніших стоянок на півострові.
Країна достатку

П’ятдесят тисяч років тому Крим сміливо міг претендувати на звання «країни достатку», – не у тому сенсі, що люди не знали голоду, адже харчувалися вони переважно м’ясом, а його ще потрібно було здобути. Проте різноманіття фауни, судячи по кістках, було приголомшливим: сайги (сайгаки), три різновиди ведмедів, бізони, мамонти, два різновид носорогів, печерні леви, два види коней, пантери, бобри, олені, козулі, тощо. Вчені не виключають, що на то час Крим був островом, але глибина Сивашу була невелика, тож великі тварини могли переходити його вбрід.

Віктор Чабай відмічає, що на стоянку Чокурча люди приходили, щоб «поласувати… свіжою падаллю». Під час повені Салгир перетворювався на пастку і місце загибелі багатьох тварин, їх трупи виносило течією саме до гроту Чокурча. Наші пращури не гидували й такою їжею бо полювати на великих тварин вони почали пізніше, коли з’явилася дистанційна зброя на зразок лука.

Люди приходили сюди регулярно дуже довгий час, що було підтверджено розкопками. Один за перших в двадцятих роках ХХ ст. почав їх археолог Микола Ернст зі своїми студентами. Місце виявилося багате на знахідки. У земляній стіні 4 метра заввишки стирчали кістки тварин, уламки кам’яних знарядь, сліди вогнищ, тощо. Однак розкопки були припинені у 1933 р. і не з волі вченого: на Миколая Львовича написав донос його студент. (Нічого не нагадує з сучасного життя?) У зв’язку з цим, археолога запроторили у табір за дивним звинуваченням у «схильності до фашизму», з якого професор вийшов тільки після смерті Сталіна, але помер по дорозі до дому. Ось таку ціну було сплачено за відкриття наших скарбів.
Грабування себе

З тих часів культурні шари Чокурчи повністю розграбували сімферопольці. «Рідкісний школяр тоді не притягнув до дому половину мамонта. Відрами  тягли кремнієві знаряддя, кістки… Збиток був нанесений страшенний», – говорить професор Чубай. Нажаль, про ті розкопки розповідає лише єдина публікація Ернста, а все, що він знайшов, зникло. Тільки декілька кам’яних знарядь залишилося в музеях Одеси та Сімферополя (бо була запроваджена практика обміну експонатами). Куди зник унікальний матеріал, вже ніхто не дізнається.

Пройшли роки, але й досі люди продовжують руйнувати та знищувати пам’ятку кримської історії, не замислюючись, які наслідки то може мати. Спочатку жителі домівок, які стоять поряд, почали використовувати печеру, як звичайне сміттєзвалище. В якийсь момент її звільнили від сміття та частково огородили парканом. Але знайшлись інші «прихильники» давнини: наркомани, безхатні, звичайна молодь. Зараз стіни розфарбовані, закопчені багаттям, всі історичні артефакти знищені.

Сучасні неандертальці поставили хрест на колишніх скарбах. Що ж ми залишимо після себе? Чи ми будемо цивілізацією, яка знищила все, що зберігалося віками? Але чи не зраджуємо ми себе, коли руйнуємо історію? На мій погляд, всесвіт влаштований дуже мудро, і коли людина не цінує те, що має, врешті решт вона втрачає усе! Історія не пробачає зради…

Любомира Островська

Комментарии