Закрыть
Про нас
Сайт «Кримський терен» - проект Українського культурного центру в Криму. Український культурний центр (УКЦ) був заснований 7 травня 2015 року. Ціллю його створення є збереження української мови й культури на півострові, долучення до історії, традицій, творчості українського народу. Працювати в цьому напрямку складно, але українська приказка вчить: «Як без дiла сидiти, можна обдубiти!»
Поддержать проект




А чи людина ти?

Психологічний етюд з притчею
Любомира Островська
Любомира О.
23.01.18
0
Різноманітні життєві обставини постійно змушують робити вибір. На нас кожного разу впливає велика кількість різних факторів. Люди, зі своїми бажаннями та інтересами, випадкові обставини, здатні в одну мить зруйнувати плани, чи додати нових можливостей, наші власні уявлення про себе, про життя, про наші можливості, цілі і завдання. І дуже часто за кожним вибором стоять страхи: страх помилитися,зробити щось не так, не те, не тоді, втратити, не отримати, розчаруватися, опинитися в складній, непередбачуваній ситуації, або просто побоювання будь-яких змін.

По Платону

Дуже часто той страх не дає людині зрушити з місця. Але ж зміни – то сутність життя, єдина постійна річ у Всесвіті. Як писав Платон: «Той, хто прагне щастя, яке залежить від нього самого, вибирає найвірніший шлях». Просто та зрозуміло звучали ті слова тисячоліття тому, просто та зрозуміло звучать вони і зараз.

Як часто ви зупинялися на шляху до своїх мрій та життєвих цілей, вважаючи, що просто не зможете самостійно здійснити задумане? Неодноразово? А це означає що вам властиво перекладати відповідальність за своє життя на інших людей. Здавалося б, що може бути простішим, як взяти відповідальність за власне життя у свої руки. Таке відчуття, ніби вже всі знають, що треба зробити, і більш того – всі вже це зробили. Але в реальності нічого такого не сталося. І відповідає за своє життя – так, по відчуттях – переважна меншість людей.

Людині властиво постійно бажати чого-небудь, прагнути поліпшити щось у своєму житті і хотіти чогось досягти. Часто саме на бажаннях все і зупиняється. Знаходяться причини, виправдання, приводи, чому не йти до своєї мети, чому до цього часу нічого не зроблено. А чи дійсно вам потрібне те, про що ви мрієте? Може, ваша бездіяльність викликана саме тим, що у глибині душі ви зовсім і не хочете того, про що говорите?

Хочу іграшку

Дуже часто наші бажання є надуманими або чужими. Спостерігаючи за чужим життям, ми починаємо його приміряти до себе. Але чи так все добре там, за чужими дверима? Зовсім як у дитинстві: у вас безліч іграшок, але хочеться саме ту, єдину, яка є у сусідського хлопчика. А якщо він її мені не дав, то я буду плакати і журитися, а винен буде той хлопчик. Авжеж , бо то ж він – жадоба, якби не він, я б не плакав.

А потім ця звичка звинувачувати оточуючих у своїх негараздах переходить у наше доросле життя і вже в ньому ми отримуємо плоди – образи, ниття, скандали і скарги, невдачі, невезіння, відсутність стосунків, відповідальності, тощо. Якщо поруч немає підходящої людини, яку можна звинуватити, то завжди знайдуться обставини, які заважають мені жити, або ж так судилося, що знову від нас нічого не залежить. Схильність звинувачувати інших людей, чи обставини та ситуації за наші невдачі така давня, як і людська раса. Ми навчилися виправдовувати все, що не зробили, тим, що не мали відповідних матеріалів для праці або гідної влади, або навіть інколи зірки були не так розташовані, та місяць не у тому сузір’ї. Ми так довго та віддано практикували ті звички, що згодом вони почали обмежувати нашу свободу та зробили нас заручниками власної безвідповідальності. Саме ці звички відкладають наше життя на потім, на колись, тобто на ніколи…

Вибір

Сумна правда в тому, що звинувачуючи когось, чи щось, ми не пізнаємо себе, отже не можемо зростати та дорослішати. Уміння брати на себе відповідальність за всі свої дії, включаючи емоції і поведінку у всіх життєвих ситуаціях, – визначальний крок до людської зрілості. Психологічно незріла людина намагається змінити інших і обставини, зріла – змінюється сама. Зростання та розвиток починаються там, де закінчується зона комфорту, а зрілість там, де закінчуються звинувачення – така правда життя. Може, настав уже час стати власником у своєму житті, а не спостерігачем і обвинувачем? Бо щастя – це не тільки внутрішня робота, а ще й свідомий вибір. Вибір – хто ти є, та для чого ти. Саме про це йдеться в дуже простій та неймовірно мудрій притчі (було вказано, що це українська народна), над якою я пропоную вам замислитися.

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх – батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся та забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши дитину за руку, пішов далі. Наступного дня вони знов йшли тією ж дорогою. Знову батько не помітив каменя, спіткнувся і забив ногу. Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

– Дивись уважно,синку, треба обійти камінь. Ось і це місце, де я спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать – обабіч дороги сидить сивий старий дід.

– Дідусю, – запитав хлопчик, – ви бачили тут камінь?

– Я прибрав його з дороги.

– Ви також спіткнулися й забили ногу?

– Ні, я не спіткнувся й не забив ноги.

– Чому ж ви прибрали камінь?

– Бо я – людина.

Хлопчик зупинився в задумі:

– Тату, – запитав він, – а Ви хіба не людина?

Якщо пощастить, у вашому житті настане такий момент, коли не буде мати в кого спитати поради. Зовсім. Не тому, що нікого немає поруч чи розумнішого від вас. Є! Але жоден із них не ходив твоїм шляхом. Вони ходили тільки по своїй дорозі, а не по твоїй.

А ти зайшов уже достатньо далеко, щоб питати у когось поради. Та й всі їхні слова тепер не більше, ніж думка сторонніх спостерігачів, на яких не вийде звалити всі свої невдачі. Тож доводиться шукати всередині себе ту точку, яка допоможе ухвалити рішення. Нести відповідальність за будь-яке рішення і навчатися витримувати свої внутрішні шторми.

А коли йдеш один, час від часу здається, що все робиш неправильно. Не тому що насправді щось не так, а тому, що інші роблять інакше. Тому що окрім тебе, ніхто так не робить. Бо це тільки твій шлях. По невідомій території, з внутрішнім компасом та самостійно винайденим сенсом. У надії на те, що поступово почнеш отримувати задоволення від того, що ти людина!

Любомира Островська

Комментарии